ЧЕРВОНОГРАДСЬКА РАЙОННА ВІЙСЬКОВА АДМІНІСТРАЦІЯофіційний сайт
Невід’ємною складовою історико-культурного надбання району є також пам’ятки історичні та монументального мистецтва. На території Червоноградського району Львівської області налічується 45 пам’яток історичних та 23 – монументального мистецтва, які мають культурну цінність і внесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Це мистецькі твори авторів, призначені для увічнення пам’яті про видатних людей та історичні події.
Селище міського типу Лопатин Червоноградського району Львівської області – Пам’ятник героям УПА і жертвам репресій (пам’ятка історії місцевого значення, охоронний номер 1668-М).
Пам’ятник героям УПА і жертвам репресій у смт.Лопатин пов’язаний з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю людей населеного пункту та регіону. Пам’ятка є свідченням боротьби українського народу за волю України. Знаходиться він на селищному кладовищі ліворуч від центрального в’їзду в смт. Лопатин.
Пам’ятник героям УПА і жертвам репресій – кам’яний трираменний хрест висотою 1,70 м, встановлений на вершині насипаної могили, на постаменті з чотирьох кам’яних плит. На хресті від сходу вирізьблене розп’яття Ісуса Христа. Обабіч хреста – кам’яні різьблені скульптури Богородиці та Івана – Хрестителя. Скульптор П.Макар, архітектор С.Ханас.
У вересні 1939 року у села Лопатинського району (тепер Червоноградський район Львівської області) ввійшли окупаційні війська Совєтського Союзу, лицемірно іменуючи себе визволителями західних українців. За кілька тижнів розпочались арешти серед тих українців, хто був переслідуваний та засуджений у національно-визвольній боротьбі попередньою польською окупаційною владою. Впродовж короткого часу совєторосіяни створили таку густу сітку донощиків, якої в жодній іншій країні не було. Від них НКВД знало, хто з ким, де й коли розмовляв, чим хто «дише» на совєтську владу, та про всіх членів родин, призначених на ув’язнення чи на вивіз в Сибір. Більшість членів українського підпілля перейшли за кордон, внаслідок чого була збережена основна мережа ОУН, її головна структура. На жаль на цьому московська репресивна машина не зупинилась. Продовжувались арешти серед членів сімей та родин підпільників. Запроваджувалась масова колективізація та «розкуркулення» цивільного населення. Багато заарештованих було відправлено у тюрми, які були майже у всіх районних центрах, переповнені в’язнями були і Львівські тюрми – сумнозвісні «Бригідки», на Лонцького та Замарстинівській. Десятки тисяч було вивезено до Сибіру. Навіть лопатинська тюрма, яка мала місце на 30-40 в’язнів, тепер налічувала близько 100 в’язнів. Окремо в підвалах НКВД каралося ще біля 30 «найнебезпечніших».
У перший день німецько – совєтської війни 22 червня 1941 року в неділю у підвалі Лопатинської тюрми енкаведисти розстріляли без суду і слідства пострілами у потилицю 24 молодих хлопців, членів місцевої ОУН. Такі страшні і жахливі злочини творили на нашій землі московські кати, панічно відступаючи під натиском німецьких військ. Перші німецькі частини увійшли до Лопатина вже в понеділок 23 червня 1941 року коло 11 години.
Новий загарбник почав заводити свій новий лад. Свідомі громадяни Лопатина обрали районовий комітет, що його головою став адвокат Іван Стадник, а заступником директор школи Михайло Олійник. Доктор Антін Жуковський був референтом здоров’я і директором лопатинського шпиталю. Степан Сильвеструк став референтом торгівлф і промислу, а інженер Володимир Гошовський секретарем комітету і референтом праці. Організовано українську міліцію в числі 80-100 людей, з якими щоденно проводився військовий вишкіл та навчання орудувати різними родами зброї. Місцева кооперація була передана в руки Миколи Боднарука і Йосифа Судомляка. Корисна для населення праця комітету була завершена, коли на наказом крайсгауптмана з Камінки Струмилової районову управу було ліквідовано. Незабаром розпочалися арешти та вивози до Німеччини.
3 липня 1944 року так звані «другі совєти» знову окупували західноукраїнські землі і продовжили свою чорну справу знищення волелюбної української нації. Сотні тисяч українців стали до боротьби проти російського окупанта. Населення, організоване підпільною сіткою ОУН, вступає до лав УПА та кущів народної самооборони, даючи рішучу збройну відсіч московським загарбникам. У цій жорстокій боротьбі десятки тисяч українських патріотів віддали своє життя за волю України.
На Лопатинщині Українська повстанська армія мала багато криївок, в яких зберігалися запаси харчів і зброї, був навіть підземний шпиталь для хворих і поранених. Густі ліси охороняли їх перед щоденними боями з НКВД. Збройні відділи ОУН-УПА діяли тут до 1946 року, коли прийшов наказ часткової демобілізації. Це було під час великої блокади всього регіону військами НКВД. Московсько-енкаведівський терор перейшов усі людські межі. Схопленим повстанцям ламали руки, ноги, обрізали вуха, ніс, здирали шкіру й посипали сіллю і це все на очах зігнаного населення. Закатованих постанців кидали в глибокі криниці, і відтак засипували, щоб ніхто не хоронив їх на цвинтарі, бо навіть могил воїнів УПА і бойовиків ОУН московини боялися.
Із встановленням незалежності України у 1992 році тіла жертв, замордованих у 1945-52 рр. в Лопатинській в’язниці НКВД і кинутих в криниці урочища Юрища біля Лопатина, були розкопані та перепоховані на селищному кладовищі. На насипаній могилі встановлений пам’ятник.
Різьблений з каменю пам’ятник роботи скульптора П.Макара архітектора С.Ханаса належить до творів монументального мистецтва.
Пам’ятник героям УПА і жертвам репресій разом з територією має містобудівну цінність, формує цінний історико-культурни ландшафт смт.Лопатин Червоноградського району.
На селищному кладовищі у північно-західній частині цвинтару знаходиться Меморіал 135-ти полеглих польських воїнів у смт.Лопатин.
Меморіал 135-ти полеглих польських воїнів у смт.Лопатин – архітектурно-ландшафтний ансамбль в пам’ять про загиблих в боях з кіннотою Будьоного польських воїнів. В центрі ансамблю – трьохступінчатий гранчастий обеліск з бетону, квадратний в перерізі. На східному фасаді першого ступіня: обеліска вмонтована сіра гранітна плита з написом у перекладі з польської мови: «Слава 135 польським воїнам, полеглим 1920р.», над антаблементом – другий ступінь, де на східному фасаді – витиснутий напис польською: «Pro Patrio», над антаблементом вирізьблений з білого каменю орел – символ польської держави. Третій ступінь обеліска – завужений до верху. Обабіч обеліска могили полеглих воїнів, обмежені бетонним цоколем. До північного і південного краю цоколю від сходу примикають встановлені на постаменті різьблені з каменю чаші. Під однією з них у північній частині меморіалу на постаменті напис українською мовою на чорній гранітній дошці: «Пам’ятник 135 польських бійців, поляглих в Лопатині в 1920 р. в боротьбі з кінницею Будьонного». Перед обеліском лежать дві бетонні плити. Обабіч доріжки розбиті дві клумби, обмежені цоколем з гранітних плит.
Меморіал 135-ти полеглих польських воїнів у смт.Лопатин пов’язаний з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю людей населеного пункту та регіону.
На початку ХХст. Лопатин розбудовується, зростає кількість населення і він стає містечком. Великого лиха завдала містечку Перша світова війна. Лопатин був розташований недалеко від австрійсько-російського кордону, тому австрійська влада провела мобілізацію на другий же день після оголошення війни. Забрали всіх військовозобов’язаних віком від 20 до 42 років. Через два тижні російські війська зайняли Лопатин. Під час бою згоріла частина будинків у центрі містечка на так званому «базарі».
Після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році Лопатин відійшов до ЗУНР. Під час влади ЗУНР в Оглядові був організований табір інтернованих поляків. 19 травня поляки здобули Кам’янку Струмилову, а українці відступили до річки Стир. В Лопатині було безвладдя. Аж через кілька днів прибув кінний патруль з ротмістром Луціяном Бохенком. Ще того самого дня польський комітет в Лопатині влаштував в приміщенні «Сокола» забаву з танцями для офіцерів та підофіцерів з участю місцевої молоді.
13-го серпня 1920 року більшовицькі війська на чолі з командиром Будьонним тимчасово зайняли Лопатин. Під час штурму Лопатина армією Будьонного, росіяни обстріляли храм, перетворивши дах на решето. Лише у мури костелу Непорочного Зачаття Діви Марії влучили 38 снарядів, сім з них залишилися в стінах дотепер. Польовий штаб армії, разом з Будьонним, розквартирувався в Лопатині. Коли червоні спокійно відпочивали, вранці 15-го серпня 1920 року поляки, в числі 200-220 військових, напали на них і цілий Лопатин опинився в польських руках. Сам Будьонний тільки в білизні втік через поля до «Юрищ». Опис того бою подав майор Ян Вєрхонь. «Дня 14.8.1920 на світанку вдарив з Станіславчика 40 полк піхоти львівських стрільців і 1045 полк піхоти. По короткій, але запеклій битві польські відділи вступили до Лопатина, змушуючи до втечі Будьонного зі штабом і забираючи велику військову здобич». Червоноармійці укріпилися коло Хмільна – Кустина, Очаті і Ляшкова. Побачивши нечисленність польського війська, кинулись в атаку і коло 3-ої години після обіду Лопатин знову опинився в їхніх руках. Майор Ян Вєрхонь так описує ті події: «Через кілька годин Будьонний зі всіх сторін стягнув підкріплення і оточив Лопатин зі всіх сторін та відкрив сильний артилерійський вогонь на місто, а особливо на костьол, завдаючи полякам великі втрати. В 14.00 відділ в Лопатині отримав наказ відступати на Станіславчик-Буськ, бо забракло амуніції. Відступ прикривав 1 батальйон 40 п.п. під моїм керівництвом. Він ще дві години утримував Лопатин, несучи великі втрати, та даючи можливість відступити основним силам. Нікого в полон не брали, а всіх схоплених розбирали до нага і вбивали та не дозволили нікого поховати впродовж двох днів. На третій день похоронено вбитих там, де лежали. Аж по році часу тіла викопано й похоронено в спільній могилі з великою парадою на новому цвинтарі. Найбільше (біля 60) польських вояків загинули на лопатинських болонях, званих Циганівка, оточені кавалерією Будьонного, де після вистріляння останніх набоїв, були порубані шаблями».
Поляки бій під Лопатином ставили в ряд славних боїв під Задвір’ям, Горпином і Фірлеївкою і називали «польськими Термопілами». Після відступу більшовицьких військ в Лопатині було відновлено старі порядки. Ще 20 років Лопатин перебував під владою Польщі, залишаючись убогим селищем.
Т.Кукіз в перекладі з польської мови подав, що досі в Лопатині є дім Біликів (четвертий дім за церквою), де заквартирував і звідки втікав Будьонний.
У 1935 році з ініціативи місцевого осередку «стшельців» земля з Лопатина доставлена до Кракова, де була висипана Могила Могил (копець незалежності).
09 липня 1995 року в смт.Лопатин був відкритий відновлений пам’ятник 135 польським воякам, що загинули в боях з кіннотою Будьонного. Напис зроблений українською і польською мовами.
Меморіал 135-ти полеглих польських воїнів у смт.Лопатин разом з територією має містобудівну цінність, формує цінний історико-культурний ландшафт смт.Лопатин.
Також на селищному кладовищі у південно-східній частині цвинтару знаходиться пам’ятник польському військовику-генералу Йосифу Дверницькому – різьблений з каменю лев на кам’яному постаменті з вирізьбленою військовою атрибутикою.
На могилі генерала Й.Дверницького встановлена кам’яна плита на бетонній основі, піднятій від північного сходу. На плиті вирізьблений напис на польській мові: «Йосиф Дверницький Генерал Військ польських 1857», над написом вирізьблені символи військової доблесті: шабля і меч навхрест, дві гармати навхрест, військовий стяг і хрест зверху. Поряд з надмогильною плитою від південного сходу - пам’ятник з каменю. Постамент – у вигляді саркофагу на двоступінчастому цоколі, на бетонній основні. Постамент з трьох сторін прикрашений різьбленням на мілітаристську тематику. Від північного заходу - по центру вирізьблений барабан, над ним – дубовий вінок, зверху – військовий кашкет; від центру композиції відходять дві гармати, ядра по обидва боки, два стяги, два штики, піка і хопеш. Від південного заходу вирізьблені перехрещені якір і хрест, від північного сходу – дві перехрещені шаблі в оточенні круглого вінка з дубового листя.
Завершує пам’ятник кам’яна скульптура лева висотою 1м на кам’яній основі. Передніми лапами лев спертий на гармату, накриту військовим стягом, який також накриває військовий кубок, що стоїть біля голови лева. На кубку поверх стягу – вінок з дубового листя і військовий кашкет.
На постаменті від південного сходу – гранітна таблиця чорного кольору з написом золотистими буквами у перекладі з польської: «Йосифу Дверницькому Генералові Військ Польських, Кавалерові хреста польського і французького Почесного легіону. Переможцю в 1831 р. під Сточком Куровим, а в 1814 р. під Монмартром, народженому в Варшаві 19 березня 1779, померлому в Лопатині 23 листопада 1857 р. відважному солдатові Почесного легіону вдячні нащадки родичі і товариші по зброї цей пам’ятник встановили 1863 р.».
Автору пам’ятника вдалося передати у своєму творі військову міць, героїзм і славу військового генерала.
Йосиф Дверницький (пол.Jozef Dwernicki) народився 19 березня 1779 р. у Варшаві, походив із старовинного шляхетного роду Дверницьких гербу Сас. У 20 років пішов добровольцем до кінної артилерії, але через рік покинув службу. У 1809 році разом з набраним особисто кінним відділом вступив до війська Князівства Варшавського, що вело війну із Австрією. Під час війни отримав звання капітана й золотий хрест ордена Virtuti Militari. У 1812 році взяв участь в поході Наполеона на Москву, під час відступу французької армії командував полком та заслужив Срібного Хреста Virtuti Militari та французький орден Почесного Легіона. Брав участь у кампанії 1813 – 1814 років, в тому числі у Ляйпцизькій битві 1813 року.
Після повернення до Польщі отримав командування уланським полком. Через свою репутацію доброго кавалериста великий князь Костянтин доручив йому укласти кавалерійський устав для армії Царства Польського. Звання бригадного генерала було йому надане в 1829 році, але через відсутність відповідної вакансії продовжував командувати полком (3-й кінно-єгерський полк Царства Польського).
З початком повстання 1830-1831 року займався розбудовою кавалерії польської армії, до січня 1831 року підготувавши 18 нових боєготових ескадронів. 14 лютого 1831 року командував польським корпусом, що розбив під Сточком кінно-єгерську російську дивізію генерала Гейзмара. Кажуть, що солдати любили його і навіть називали «Вуйком». У дальшій битві під Новим Селом переміг російський корпус генерала Крейца. На початку квітня 1831 року очолив експедицію на Волинь, де після боїв з корпусом генерала Ридігера був змушений перейти через австрійський кордон і був інтернований.
З Австрії Дверницький у 1832 році перебрався до Франції, де у 1832-1834 рр. очолював Польський національний комітет. У 1836 р. він був висланий з Франції за звинуваченням у підготовці повстання і переїхав до Англії. У 1848 році він повернувся до Австрійської Галичини. З 1848 року проживав в Лопатині. В останні роки свого життя він написав мемуари, опубліковані в 1870 році. Помер генерал Йосип Дверницький 23.11.1857 року в Лопатині, де й похований на місцевому кладовищі. У 1863 році вдячні нащадки - родичі і товариші по зброї встановили на його могилі пам’ятник у вигляді саркофагу.
Різьблений з каменю пам’ятник на могилі генерала Йосипа Дверницького у смт.Лопатин, роботи невідмого автора належить до творів монументального мистецтва.
Основні джерела, відомості про об’єкт, події: Облікова документація; Сокальщина. Книга пам’яті України. 1914-1990; Лаба В. Історія селища Лопатин від давніх часів до ІІ світової війни. Львів.2016; Газета «Народна справа». Радехів. 21.05.1991 та інші матеріали.
Останні пости
