ЧЕРВОНОГРАДСЬКА РАЙОННА ВІЙСЬКОВА АДМІНІСТРАЦІЯофіційний сайт
Костел Непорочного Зачаття Діви Марії розташований в смт. Лопатин Червоноградського району на віддалі 89 км від м.Львова, 55 км – від Червонограда, 30 км – м.Броди, 28 км – м.Берестечка та 20 км – м.Радехів. Селище розташоване в рівнинній місцевості над річкою Острівкою, притокою Стиру (Дніпро-Прип’ятська система), середлісів, боліт і торфовищ Малого Полісся.
Лопатин відомий ще з XIV ст., коли він був власністю князя Владислава Опольського і носив назву Лопачин. Потім поселення перейшло до Федора Любарта, луцького князя, а потім до мазовецького князя Земовита IV. Від того літописного міста лишився лише топонім «Замчисько», а от від дерев’яного замку вже нічого не залишилося, збереглися лише вали та залишки підземних переходів давнього укріплення, що знаходиться на відстані півтора кілометра на захід від теперішнього центру смт. Лопатина. Земляні вали, якими було оточене укріплення, руїни мурів, а також саме розташування — серед непрохідних боліт і дрімучих лісів, які тоді його оточували,— вказують на те, що «Замчисько» було доброю схованкою для жителів під час нападів татар та інших завойовників. З поселенням Лопатином воно з’єднувалося підземним ходом, який, частково завалений, зберігся досі.
Перша згадка про Лопатин в історичній літературі належить до 1366 року. Тоді він входив до складу руського удільного Белзького князівства як волосний центр і був завойований польським королем Казимиром ІІІ. З того часу Лопатин часто згадується в історичних джерелах.
У 1377 році Лопатин захопили угорські війська. Після смерті короля Людовіка Угорського (1382 р.) знову відновилася боротьба за Лопатин між Польщею і Литвою, і в 1492 році він остаточно переходить під владу польських мазовецьких князів.
Ще в роки боротьби між Польщею і Литвою мазовецький князь Земовит IV побудував у Лопатині дерев'яний костел (1414 р.), заснував католицьку парафію, поселив там ксьондза і передав йому поле й корчму. Лопатин, так само як Белз, Буськ, Всеволж та низку інших місцевостей, Земовит IV отримав від короля як посаг за дружиною Олександрою (щось на штиб компенсації за відмову від претензій на польську корону).
19 травня 1423 року костел одержав у володіння с. Батиїв (якийсь час мало назву село Грушки ) та право збирати десятину з населення. Лопатинська католицька парафія стає центром поширення католицизму на всю околицю. Поступово земельні володіння парафії збільшувались, в 1531 році, за даними люстрації, їй належали наділи від 0,5 до 5 ланів у 23 навколишніх селах. За даними люстрації 1578 року, в Лопатині був війт, який володів 6 ланами землі.
1505 року король Олександр Яґеллончик надав місто Лопатин з 8-ма навколишніми селами феодалу Яну Каменецькому. Наприкінці XVI століття Лопатин втрачає значення волосного центру і стає звичайним селищем.
Згодом Лопатин і суміжні села перейшли від короля у повне і спадкове володіння поміщиків-шляхтичів. Нові власники в гонитві за прибутками весь час збільшували феодальні повинності. Панщина доведена була до трьох-чотирьох днів на тиждень. Багато лиха зазнавали селяни і від спустошливих нападів татарських орд та мародерських походів шляхетських військ. Під час нападу татар у 1629 році Лопатин був майже знищений. В 1649 році Лопатин знову зруйнували татари. Поля Лопатинщини лежали облогом, частина жителів потрапила в полон, а багато хто з тих, хто рятувався в лісах, загинули від голоду і хвороб, потонули в болотах.
За свою не коротку історію в різний час Лопатин був як центром волості, так і звичайним селом, а з часу встановлення радянської влади на Західній Україні від 1939 року до 30 грудня 1962 року був районним центром, з 1 січня 1963 року по 4 січня 1965 року входив до укрупненого Бродівського району, а з січня 1965 року — у складі Радехівського району.
Сьогодні ж Лопатин є звичайним селищем Червоноградського району, яких є достатньо багато на теренах Львівщини. Проте має він одну видатну архітектурну пам’ятку - Костел Непорочного Зачаття Діви Марії.
Відомо, що перший костел у Лопатині було зведено ще у далекому 1414 році, коли за ці землі точилася боротьба між Польщею і Литвою. Храм був дерев"яний, а побудував його польський мазовецький князь Земовит IV, князь Плоцький, фундував будівництво дерев’яного костелу «на честь Діви Марії і Святого Миколая, сповідника і єпископа Мирського» у villa Loppaczino (саме так в оригінальному документі латиною названо Лопатин.
З протоколу візитації Лопатина (Ecclesia Parochialis in villa Lopatyn…) відомо, що 1766 року дерев’яний костел ще стояв, але поблизу нього вже заклали фундамент мурованого храму.
Звісно ж, що до наших днів той дерев’яний костел не дійшов, проте дійшов його наступник - Костел Непорочного Зачаття Діви Марії, який було зведено у 1772 році завдяки щедрим фундаторам – власникам Лопатина Саломеї та Адаму Холоневським. Своїми рисами храм дуже нагадує святині в Берездівцях і Годовиці.
Новий, бароково-рококовий храм у формі латинського хреста постав з ініціативи Щепана Мікульського. Цей відомий достойник хотів стати ще й фундатором храму (саме за його кошти збудовано костели в Годовиці, Буську, Коломиї й Наварії). Як писав лопатинський хронікар о. Томаш Дроздовський у «Historia Ecclesiasiae…», «близько 1758 року Щепан Мікульський, львівський архідиякон, запропонував принаймні взяти співучасть у фундації лопатинського костелу, проте ясновельможна фундаторка Саломеа Холоневська з Котських, каштелянова буська, не хотіла взяти від нього жодної офіри».
Однак о. Щепан, без сумніву, брав активну участь у реалізації задуму, недарма лопатинський костел так нагадує храм у Головиці, спроєктований на замовлення фундатора Бернардом Меретином. Саме Меретину вперто і помилково приписують авторство проєкту лопатинської святині. Щодо архітектора лопатинського храму, існують дві версії. Згідно з першою, автором проєкту був Мартин Урбанік, який деякий час працював у спілці з Меретином, а згідно з іншою – Клеменс Ксаверій Фесінґер, одружений з донькою вже згаданого Урбаніка. Хай би там що, лопатинський костел (як і кілька інших зафундованих Мікульським храмів) є реплікою годовицького костелу, що аж ніяк не применшує його цінності для сучасників. Варто також згадати і про будівничого храму, невідомого з імені Стриєка, майстерність якого дозволила реалізувати величний проєкт.
У 1782 році було закінчено внутрішнє малювання костьолу. Малював Станіслав Строїнський (1719-1802), що мав титул королівського секретаря з 1765 року. Цей титул підносив його гідність і робив незалежним від цеху малярів. Про нього написав монографію польський дослідник Збігнєв Гонунг.
Освячено костел було у 1828 році. Внутрішнє оздоблення храму прикрасили фрески славетного львівського митця Станіслава Строїнського. Стінопис виконано в техніці al fresco ( розпис по вологій штукатурці), яка вимагає від художника високого рівня майстерності, адже на стадії створення важко передбачити результат. Фрескові композиції в Лопатині не вкривають поверхню стін у килимовий спосіб, а розташовані в ілюзійних архітектонічних рамах. У розписах домінують сюжети з життя Діви Марії, а також події з життя Церкви, як-от перемога флоту Священної ліги під Лепанто в 1572 році.
Чотири плиткі ніші головної нави і пресвітерія оздоблені символікою «Лоретанської літанії». У пресвітерії звертає на себе увагу композиція, центром якої є Богородиця-утішителька скорботних, що здіймається на хмарах над тлумом чоловіків та жінок, що моляться до неї. У лівій частині пресвітерія художник розмістив інвокаційну сцену, в якій Церкву символізує постать Папи, який вказує рукою на святиню в далечині. Перед ним навколішки стоїть Діва Марія, а в хмарах – постать Бога-Отця з ангелами. У нішах головної нави – палац з рисами барокової італійської архітектури, а також краєвид з кораблями, які поспішають на допомогу місту в обозі ворогів Церкви. Ліворуч від цієї композиції, обрамленої панопліями та лаворовим листям, художник розмістив напис Auxilium Christianorum (допомога християн).
Еліптичну чашу у центрі, на стику головної нави і трансепту, Строїнський розписав ілюзіоністичною колонадою, увінчаною куполом з ліхтарнею посередині, а також вазонами і кошиками з квітами, а чотири трикутні вітрила – фресками і з образами Отців Церкви, що сидять на хмарах. Пласке склепіння пресвітерію, нави костелу і трансепту оздоблені композиціями, що представляють «Благовіщення», «Внебовзяття», «Поклоніння пастухів» і (доволі рідкісний образ в іконографії) «Sankta Gravitas» (свята вагітність) – зображення Діви Марії в червоних шатах і синьому плащі, лоно якої випромінює божественне сяйво. Ці сцени доповнені намальованою колонадою і балюстрадами, а також рослинними орнаментами і вазонами з квітами.
Цікавим рішенням, яке доповнює ілюзіоністичний стінопис Строїнського, є позолочені різьблені елементи, які підкреслюють мальовану архітектуру, підсилюючи ефект 3D.
Художник увічнив свою працю, залишивши над входом з бабинця до нави особистий підпис на картуші з кошиком квітів: «Stanislaus Stroinski Se: Re: Pol: Prinxit A. D. 1782» (Станіслав Строїнський, секретар короля Польщі, намалював року божого 1782).
Колись по обидві сторони головного вівтаря стояли вирізьблені з дерева триметрові фігури св. Миколая, св. Анни, св. Йоахима і св. Станіслава, про авторство яких дослідники досі сперечаються. Припускають, що їхнім творцем міг бути львівський скульптор Ян Оброцький чи Францішек Олендзький. Цього ми ніколи не дізнаємося, як не дізнаємося, хто був автором п’яти менших скульптур, бо жодна з них не збереглася до наших часів. Уже у радянський час їх порізали і спалили. Натомість два розп’яття, на думку покійного Б. Возницького, вирізьблені самим Іоаном Пінзелем. А навіть якщо це не так, невідомий нам автор був, безперечно, напрочуд талановитим митцем. Ці розп’яття зберігаються у фондах Львівської галереї мистецтв в Олеському замку.
З опису костелу ми знаємо, що на внутрішніх стінах були таблиці, присвячені Адаму Клеменсу Саріушу Замойському (пом.1865 року), учаснику Січневого повстання Фердинаду Павловському (пом. 1863 року), що поліг на полі бою, й Адаму Мишці Холоневському, буському каштелянові (пом. 1772 року). У ризниці була також пам’ятна таблиця на честь фундаторів храму, Адама і Саломеї Холоневських. Там само висіли портрети фундаторів, які за нез’ясованих обставин зникли десь після 1938 року.
Окрасою головного вітаря служив образ Матері Божої Лопатинської, привезений з Рідкова. Історія ікони бере початок з 1754 року, коли чашник шляхтича Цехановського Мацей Нестоємський попрохав слугу летичівського судді Станіслава Качевського, що саме збирався на прощу до Ченстохови, привезти копію знаменитої чудотворної ікони.
Т.Кукіз в перекладі з польської мови подає історію з першоджерела, тобто з записів Мація Нестоєвського з Риткова (або Редькова) коло Берестечка (тепер село Рідків Червоноармійського району Рівненської області). Оповідь Нестоєвського, чашника Цеханівського, 67 років маючого, що записав кс.Войцех Шилярський.
“Від кільканадцяти років мав я велику охоту, прагнення і бажання бути в Ченстохові і придбати собі Образ Богородиці, найбільш подібний до Ченстоховського, але різні обставини мені перешкоджали це зробити. У 1754 році я був в Любліні в час трибуналу, і звідти виїжджав до Ченстохови п.Станіслав Карчевський, суддя летичівський. І тоді я попросив п.Доманського, слугу Карчевського, щоб купив мені образ Ченстоховської Богородиці, але найбільше схожий до оригіналу. Він виконав моє прохання і привіз мені посвячений образ, До нього я наказав у Козині (18 км на схід від Риткова) (тепер с.Козин Червоноармійського району Рівненської області) зробити рамку і прибив вдома на стіні.
Перед тим образом моя дружина з дочками часто молилася і оповідала мені, що кілька разів бачила обличчя Богородиці, що значно змінювалося. Я, це чуючи, поганьбив її, кажучи, що мало що може привидітися... і наказав, щоб того ані дружина, ані дочки не розголошували, щоб люди не думали про нас, що ми дуже цнотливі та побожні. То потім вони, що хоч бачили, то мені про те не оповідали, щоби їх не сварив.
1.9.1754 року в неділю зранку я пішов до церкви, а моя дочка Маріанна, залишившись вдома і молячись перед образом, бачила великі краплі на обличчі Богородиці і Ісуса плачучих.. Коло того образу були й інші образи, але ж на них жодної вологи не було... Я зараз послав по руського священика, пароха ритківського, який незабаром з кільканадцятьма людьми прийшов до моєї хати, і всі ми бачили, що краплі прибувають все більше і більше.... Допустив Господь вогонь на мій дім, в час якого образ зіставав в кімнаті, а коли пожежа стала все більше розширюватися на гумно, охоплювати обору і шпихлір, я вбіг до світлиці, взяв образ в руки і став напроти вогню, то зараз полум’я повернулося в поле. Від того вогню згорів весь дах над будинком і половина двору з світлицями, алкерами і схованням дощенту згоріла і в попіл пішла. Та світлиця, в якій Образ Богородиці був, ціла в зрубі зістала, лиш дах над нею згорів... Пів року пізніше протягом 8 днів той образ виглядав весь ніби у вогні або в полум’ї. Я бачив то сам і парохові ритківському показував. Незабаром після того знову вогонь після сходу сонця не знаю звідки взявся і подібно весь двір згорів, крім тої світлиці, де образ був.... По тому погорілиську я переніс образ до шпихліра, в якому зіставав чверть року. Через той час я роздумував, куди би цей образ віддати для більшого пошанування його, і з цього приводу разом з дружиною і дітьми постив і молився, просячи Богородиці, щоб мені сама спосіб подала, або об’явила, де би-м той образ мав розмістити. Через кілька днів під час молитви бачив я в сні Лопатин і костьол, а в костьолі той образ… Про той Лопатин раніше я ні не чув, ні не бачив його, ані в ньому не був. Пробудившись, нікому нічого не казав, сам собі думав, що це воля найсвятішої Богородиці, щоб до лопатинського костьолу той образ був переданий. Для перевірки мого сну я поїхав до Лопатина і наяву переконався в тому, що бачив у сні. В Лопатині не мав нікого знайомого, крім п.Борковського... він всю мою справу оповів п.Катерині Мнішківній, підкоморині великій литовській”. Та прихильно поставилася до наміру Нестоєвського і через кілька тижнів він привіз образ до Лопатина. Це сталося 5.7.1756 року. Через якийсь час після перенесення Богородиці Ритківської (так називали спочатку цей образ), стали поширюватися чутки про великі ласки, які діставали від нього люди. 8.6.1757 року львівський єпископ Самуель Гловінський наказав образ опечатати і чекати дальшого розпорядження духовної влади. Це було зроблено. Тимчасом 27.11.1757 року львівським архиєпископом став Владислав Лубенський. Ян-Кароль Мнішек, власник лопатинських маєтків, доклав старань, щоб образ визволити зі схованки. Тому 23.8.1758 року була призначена відповідна комісія зі священиків для перевірки образу. В результаті у звіті з 23.2.1759 року образ був визнаний чудотворним. В результаті появилася у 1760 році перша книга про чудотворні властивості образу, до якої увійшли свідчення 42 переслуханих під присягою свідків. Автором був кс.Шилярський. 8.4.1759 року образ був урочисто поміщений у вівтарі. До Лопатина прибуло багато делегацій. Трубіли труби, били гармати, дзвонили дзвони.
В парафії була заснована “Книга чудес”, до якої після 1759 року було записано 158 випадків, які були відзначені у другому виданні кс.Шилярського. А в 1779 році кс.Томаш Дроздовський видав книжечку “Дальші чуда і ласки Найсвятішої Богородиці Лопатинської”.
В архівних документах записано понад 500 див, які сталися з допомогою Матері Божої Лопатинської. Ось лише одне з них. Пані Софія Нестерович з Горохова записала таке свідчення: «Моя дочка Маріанна ще в 5 років стала калікою. У неї була настільки велика слабість, що ми бачили, що вона незабаром помре… так і сталося. Я обмила тіло, вбрала в сорочку і так положила померлу. Через деякий час ми почули стогін, і наша дочка попросила, щоб її подали воду… Потім Маріанна сказала мені: «Матусю: Я була в Лопатині». Я дуже зраділа і здивувалася, що моя дочка враз одужала…
Потім з дочкою ми приїхали до Лопатина, щоб подякувати Діві Марії за такі великі ласки. Під цими словами я готова присягнути».
25 вересня 1770 року Папа Климент ХІV (1769 –1774) своїм бреве (коротке папське послання) надав право повного відпусту гріхів вірянам, які бодай двічі на рік (на свята Різдва Пресвятої Богородиці й Непорочного Зачаття Діви Марії) відвідують лопатинський костел. Протягом кількох століть Лопатинська Матір Божа була місцем паломництва християн не лише Галичини і Волині, але й усієї Польщі, другою Ченстоховою, яку відвідувало до 40 000 прочан на рік. Тричі про неї видавались книги із записами усіх чуд.
З південного боку храму стояла цегляна дзвіниця на три дзвони. Один із них був вилитий 1857 року в майстерні Фельчинського в Калуші. Другий 1923 року привіз з Варшави Юзеф Куницький. (Його оплатив працівник лопатинського суду Броніслав Щербінський в пам’ять про польських солдатів, убитих росіянами 1920 року на Циганівці). Фундатором третього дзвону став парафіянин Юзеф Козаковський – офіру він зробив як знак вдячності Богові за 50 років шлюбу, однак цей дзвін мав ваду, тому ним не користалися.
Перед від’їздом до Польщі парафіяни закопали два найцінніших дзвони, а третій, із вадою, залишився на дзвіниці до 1945 року. І лише 1992 року, коли храм повернули католикам, одна з мешканок Лопатина, Фердинанда Содомляк, показала місце, де були закопані дзвони. І 2011 року, після будівлі нової дзвіниці, вони повернулися на місце.
У бурхливому ХХ столітті храм чимало пережив. 14 серпня 1920 року, під час штурму Лопатина армією Будьонного, росіяни обстріляли храм, перетворивши дах на решето. Лише у мури костелу влучили 38 снарядів, сім з них залишилися в стінах дотепер.
1933 року храм отримав статус пам’ятки архітектури, і львівський реставратор Збіґнєв Горнунґ почав вишукувати фінансування на реставрацію фресок Строїнського, однак праці розпочалися лише 1938 року. Але наступного року вибухнула ІІ світова і всі роботи, звісно ж, довелося призупинити.
У 1940 році радянська міліція забрала з парафіяльної канцелярії всі метричні книги. А 1944 року частина поляків з лопатинського парафії виїхала в центральну Польщу. Із собою вони забрали чудотворний образ Матері Божої Лопатинської, а також цінні речі з костелу. Нині ікона зберігається в парафіяльному костелі села Войціце (Опольське воєводство, РП), а в лопатинському храмі є достовірна копія, освячена Папою Іваном-Павлом ІІ. Опустілий і спустошений храм перетворили на склад. Барокові скульптури спалили, бароковий орган і пам’ятні таблиці знищили.
У криптах, вхід до яких розташований у південній стіні, до ІІ світової війни стояло кільканадцять саркофагів з останками власників Лопатина і членів їхніх родин, фундаторів костелу з родин Мнішків, Холоневських, Замойських і Млодецьких. У радянські часи останки похованих у криптах сплюндрували, а кістки порозкидали навколо костелу. Лише 1961 року людські кості зібрали і разом із тими, що досі лежали в дубових трунах у криптах, замурували в гробівці доньки лопатинського бурґомістра Іґнація Жака. Вони і досі там.
Ще в радянські часи в Лопатині зберігалася кам’яна фігура Діви Марії у повний ріст, що стояла на земній кулі. Припускають, що ця скульптура оздоблювала головний вівтар попереднього дерев’яного храму. А коли вибудували новий, фігуру поставили перед плебанією на високому (понад два метри!) постаменті, тому загальна висота скульптури сягала чотирьох метрів. Утім, власне висота скульптури спонукає дослідників сумніватися в тому, що фігура походила з дерев’яного костелу.
На жаль, після Другої світової війни радянська влада знищила і плебанію, і скульптуру. А ось на гербі Лопатина і досі зображена Діва Марія.
Костел перетворювався в руїну, поділяючи долю своїх багатьох братів, аж поки 1990 року Товариство відновлення костелу при парафії у Войціцах не взяло його під свою опіку. Новоутворений у Лопатині костельний комітет під керівництвом українки Дарії Бучковської ходив від будинку до будинку і зібрав понад 1000 підписів за повернення храму католикам. З цим листом українські та польські представники з Войціц звернулися до Радехівської районної ради і отримали згоду на передачу костелу. Львівське товариство охорони пам’яток виділило 20 000 рублів (чимала сума в часи тотальної кризи в країні), проте цього вистачило лише на підготовчі праці. На відбудову костелу збирали по нитці зі світу. Місцеві мешканки Дарія Бучковська і Юзефа Гуменюк ходили від будинку до будинку і назбирали ще 12 000 рублів, а в Польщі назбирали 80 000 рублів, однак це був лише початок.
Попри фінансові складнощі і жахливий стан інтер’єру, 16 липня 1991 року в костелі відправили першу службу Божу.
Стараннями мешканців Войціц і завдяки щорічній підтримці Міністерства культури Польщі (це були доволі скромні суми, від 60 до 140 000 польських злотих на рік), упродовж 2006–2015 років вдалося провести основні реставраційні роботи – силами студентів Інституту консервації пам’яток при Вищій технічній школі в Нисі, які працювали під наглядом досвідчених реставраторів.
І хоч відбудова костелу триває досі, ця перлина Лопатина врятована і служитиме людям.
Будівля костелу Непорочного Зачаття Діви Марії має історичну та архітектурну цінність. Впродовж своєї історії споруда не зазнала істотних змін і зберегла свою первісну планувальну структуру та конструктивну міцність, відповідає критерію автентичності.
Основні джерела, відомості про об’єкт, події:
Василь Лаба. Історія селища Лопатин від давніх часів до ІІ світової війни;
Туристичний портал Krystynopol.info. Автор: Олена Замойська. (https://krystynopol.info/author/olena-zamoyska/);
та інші матеріали.
Останні пости
