ЧЕРВОНОГРАДСЬКА РАЙОННА ВІЙСЬКОВА АДМІНІСТРАЦІЯофіційний сайт
Село Княже Сокальської міської ради Червоноградського району Львівської області – Церква Св.Миколи (пам’ятка архітектури національного значення, дерев’яна, охоронний номер 494).
Село Княже знаходиться за тридцять кілометрів від м.Сокаля, стільки ж до м.Радехова та м.Горохова. За селом вже починається Волинь.
Місцева святиня - дерев’яний храм Св.Миколи стоїть при дорозі у західній частині с.Княжого і є домінуючою спорудою прилеглої території. Збудовано храм у 1782 році коштом Ігнатія Цетнера і добровільних пожертв парафіян. Сьогодні - пам'ятка архітектури національного значення.
Святиня тризрубна, триверха, орієнтована по осі захід-схід. Зруб церкви встановлений на високому фундаменті. Вівтарна частина малих розмірів, до неї з півночі прибудована ризниця. До ризниці стоять дерев’яні сходи. До бабинця від заходу прибудований присінок з двома дверима. На його причілку (стіна з трьох сторін обмежена дахами) висить маленький образ св. Миколая. Безперечно, не можливо не зауважити розміри вікон (вони дуже маленькі) та відсутність піддашя. Дерев’яними залишили карнизи. Будівлю завершують три низькі восьмерики (над навою більший), накриті над вівтарем і бабинцем шатровими дахами з ліхтарями та маківками, над навою - приплюсненої форми банею.
Внутрішній простір церкви висотно розкритий. Іконостас – різьблений триярусний. Царські двері – різьблені, посередині – великий дерев’яний різьблений хрест, покритий позолотою, внизу – чотири різьблені клейма з намальованими образами євангелістів, над ними – різьблені клейма з намальованими сценами Благовіщення. Дияконські двері - дерев’яні, вкриті позолотою з мальованими клеймами Архистратига Михаїла. Бокові престоли: правий – з Образом Св.Миколая, лівий – з Образом Св.Михаїла.
В церкві знаходяться два старих образи, які люди вважають чудодійними. Це образи Св.Антонія та Св.Онуфрія. За переказами старожилів їх придбали під час епідемії чуми, від якої дуже помирали люди. Після придбання цих образів епідемія пройшла. З того часу в селі почитають цих Святих і святкують 30 січня День Св.Антонія та 25 червня – Св.Онуфрія. Голгофу, придбану в Почаєві сім’єю Дубеняків, жителі села та навколишніх сіл несли до Княжого на руках.
Також варто зазначити, що у церкві є ще Образ Воскресіння Господнього у Вівтарній частині, Місійний Образ Св. Миколая і Св. Варвари, Образ Зішестя Св. Духа та Образ Св. Іова.
Поряд з церквою в західній частині церковного подвір’я знаходиться дерев’яна двоярусна дзвіниця збудована наприкінці ХУІІІ ст., яка є зразком дерев’яної сакральної архітектури цього періоду і має історичну та архітектурну цінність (пам’ятка національного значення, охоронний номер 494/2).
В даний час настоятелем храму в с.Княже є отець Олександр Фещук.
За переказами, назва села Княже походить від того, що першими його власником був князь (до того село нібито називалося Голопупщина). На горбі у центрі села оточеного з трьох боків водою, стояв його замок. В часи татаро-монгольських нападів замок був зруйнований. Пізніше жителі села почали заселяти іншу місцевість, яку називають Боболовича гора – від прізвища управителя останнього сільського поміщика Старчевського, який мав чин маршала польського війська. Після відміни кріпосного права він продав землі з маєтком і переселився жити до Польщі (до поляків це село перейшло ще у ХУІ столітті).
Село було частиною Волині, за часів Російської імперії це була Волинська губернія, за міжвоєнної Польщі — Волинське воєводство. В цьому селі знаходилися помістя не тільки українців, але мешкали тут поляки і євреї. Проживали вони тут до Великої Вітчизняної війни, поки не відбулася "етнічна чистка" і "етнічна меншість" цього села трагічно загинула.
Ще одна сторінка трагедії українського народу, що її принесла на Україну Друга світова війна і німецька окупація, - це примусове вивезення українців на роботи до Німеччини.
В кожному селі краю почали створюватись самооборонні відділи добровольців, що ставили перед собою завдання: самооборона українського населення від німецьких та радянських загарбників, які у 1942 році формуються у постійно діючі збройні загони – Українську Повстанську Армію, що захищала українське населення від терору, виселення і депортації українців з прабатьківських земель. Село Княже стало столицею партизанського руху.
Перші відділи УПА зорганізувались на Волині і Поліссі, де окупаційний режим німців був жорстокіший, ніж в Галичині. Окрім того, на Полісся проривались з Білорусії радянські партизанські з’єднання Ковпака, Медвєдєва, Федорова, Дяді Пєті, Наумова, Вершигори, направлені Українським Штабом Повстанського Руху (УШПР) не так для боротьби з німцями, як для поборювання українського націоналістичного підпілля.
Коли у с.Княже у 1942 році почалися облави гітлерівців і виникла небезпека вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини, патріоти села пішли у підпілля. Молодь добровільно вступила в ряди УПА. Звідси вийшли видатні провідники національно – визвольних змагань ОУН – УПА: сотник Олексій Мельник «Чорноморець», окружний провідник ОУН Горохівщини і Володимирщини Дем’ян Чех «Зимний». Велику ціну заплатило село Княже за право жити у вільній незалежній Українській державі. В боях з окупантами загинуло 20 стрільців, старшин і провідників ОУН –УПА, 12 було засуджено.
Із активізацією повстанського руху німці у 1942 році арештували кілька десятків жителів села Княже. Родичі арештованих попросили священика о.Олександра Ковалевського написати листа до гебітскомісара з проханням звільнити невинних людей. Прохання підписали о.О.Ковалевський, директор школи Скрипник, староста села Петро Кінах. Гестапівці прийняли листа, але попередили, якщо з арештованими щось трапиться, то першими розстріляють підписантів прохання. Ув’язнених утримували в концтаборі в с.Любачівка. Коли загони УПА розбили охорону табору і звільнили 750 в’язнів, німці виконали свою «обіцянку»: жорстоко розправилися з поручителями і невинними заручниками.
Весь світ знає про трагедію чеського села Лідице, але про трагедію села Княже мало кому відоме в Україні і навіть у Львівській області. «10 квітня 1943 року о 4 годині ранку гул автомашин сповнив с.Княже. Гестапівці оточили село і хату священика о.О.Ковалевського. Першими взяли о.О.Ковалевського, директора школи Євгена Скрипника та старосту Петра Кінаха з двома синами. Посадили їх на автомашину і возили по селу. Людей зганяли до стодоли і там розстрілювали. Під вечір привезли на автомашинах понад 100 чоловік у Квасівську долину. Наказали виходити. Гестапівці оточили людей і почали розстрілювати з кулеметів. Священику наказали відійти в бік, але о.О.Ковалевський відповів: «Куди стадо, туди й пастир», - і підійшов до людей. Гестапівець вдарив «священика в обличчя» й вистрілив», розповіла Марія Буймиструк про те, що відбувалося у Квасівській долині, яка дивом вижила у тій бойні. Її з дочкою Варкою підвезли на останній машині. Німець відкрив борт автомашини і гукнув «раус» (виходь). Молодий юнак Кінах скочив з автомашини і зразу був убитий прикладом автомата: «Нам наказали іти до мертвих людей. Злізаючи з машини, дочка Варця сказала: «Мамо, тримаймося разом». Я лягла коло першого трупа, а коло мене дочка і ще дві жінки. Німець підійшов до нас і вистрілив з револьвера. Я відчула гарячу кров на обличчі. Потім він вистрілив у дочку Варцю, яка голосно застогнала. Я відчула, що ще жива, але німець вистрілив ще раз. Куля й на цей раз пройшла через шкіру, але не зачепила черепа. Я подумала, що мене будуть доколювати. Але німці почали стягати одяг і взуття із вбитих. Один німець потягнув мене за рукав светра, але рукав обірвався, і німець відійшов. Машини від’їхали. Я піднялася. Залита кров’ю з голови до ніг. Долина теж була залита кров’ю і встелена трупами. Я підійшла до мертвої дочки. Мозок з голови дочки розливався по обличчю. Я поцілувала дочку і, ледве переставляючи ноги, пішла у село до людей», - згадувала Марія Буймиструк.
Німці знищили у Квасівській долині, яку місцеві жителі назвали Долиною смерті, 126 жителів села, в тому числі жінок і дітей. Розстріл мирних жителів с.Княже у 1943 році – це не остання трагедія села. «Рівно через рік, у перший день Великодніх свят, села Княже, Фусів, Шпиколоси знову оточили карателі, - писав у газеті «Сокальщина» голова Княжівської сільської ради Євген Братунь. Тільки у с.Княже було спалено 135 дворів, вивезено до Німеччини 535 чоловіків, в тому числі 135 дітей. Ус.Фусів вбито 11 жителів, спалено 105 господарств, забрано на примусові роботи у «фатерлянд» 173 особи, у с.Шпиколоси – вбито 14 чоловік, спалено 67 дворів, вивезено до Німеччини 128 осіб. Всього за час фашистської окупації на території сільської ради вбито 229 чоловік, 67 загинуло на фронтах Другої світової війни, 836 громадян вивезено на примусові роботи до Німеччини».
Не вдалося встановити імена всіх жертв Княжівської трагедії, але пам’ять про безвинно убієнних жителів села залишиться на століття, а світлий образ їх духовного пастиря отця О.Ковалевського буде служити прийдешнім поколінням символом чистоти, самозречення і самопожертви.
При вході до церкви С.Миколи в с.Княже, недалеко від брами знаходиться могила, де поховані люди, які були вистріляні під час німецької окупації. Могола священика о.О.Ковалевського знаходиться на сільському цвинтарі. На подвір’ї церкви знаходиться 6 могил, де поховані паламарі та люди, що прислуговували коло церкви, які загинули або померли під час Другої світової війни.
З приходом радянської влади на західно-українські землі було конфісковано 60 гектарів церковної землі та Богослужіння в церкві були заборонені. Образи з іконостасу, зробленого в Італії, Голгофа, старі образи були вивезені до церкви сусіднього села Шпиколоси (діюча на той час). В приміщенні храму зробили краєзнавчий музей. У музеї Іконостас був прикритий, а зверху був виставлений портрет Леніна. Там знаходились різні експонати – борона, рало, різні прядила. Біля церкви знаходилась так звана караулка. Там по черзі жителі села сторожували храм, який часто обкрадали. В цей час поставили решітки на вікна, які стоять донині. Музей діяв до відкриття церкви у 1989 році.
Основні джерела, відомості про об’єкт, події: Облікова документація на пам’ятку архітектури ох. №494 від 2011 рок;, Облікова документація на пам’ятку архітектури ох. №494/2 від 2011 року; Сокальщина. Книга пам’яті України., Б.Нечай; Газета Сокальщина. 26 квітня 1997р. с.2; Газета Сокальщина. 31 травня 1997р.с.2 та інші матеріали з вікіпедії та засобів масової інформації.
Останні пости
